Що ви уявляєте, коли чуєте такі архаїчні слова як «Константинополь», «Колиска Візантії», «Печерні церкви Каппадокії»? Я, наприклад, завжди уявляла стару, сиву давнину й таку нудну історію, що одразу хотілося сказати: «Перемкніть канал!»… Та раптом, потрапивши в Туреччину, це все ожило, набрало сенсу й подарувало такі незабутні враження, що просто мушу ними поділитися.

КОЛИ КАМІННЯ ОЖИВАЄ

Раніше Туреччина асоціювалася мені з чорнявими засмаглими чоловіками, морем і ще трохи з Настею Лісовською з Рогатина або Роксоляною. Всім відомо, що національною релігією там є мусульманство і, здавалося б, що зараз можна шукати християнським паломникам?… А власне все! Велика частина сучасної Туреччини береже історію Церкви, зокрема, візантійської гілки. Потрапити туди – доторкнутися до коренів, пережити цей дух перших християн, потрапити в келії пустельників, помолитися в церквах, де ще від перших століть лунали молитви…

 

Мабуть, читачі обізнаніші, ніж я і нікого не здивує, що Стамбул – це той самий Царгород або Константинополь, змінений лише під впливом часу та культури. Та дух столиці Візантії ще бережуть мури храму Божої Премудрості (Собор святої Софії). До слова, колись це був найбільший у світі християнський храм! (допоки не побудували базиліку св. Ап. Петра у Римі).

 

Християнські символи у місті зараз радше як музейні експонати, але, хтозна, можливо, завдяки християнським паломникам їх ще не знищили? Хоча в місті також є діючі християнські святині – костел св. Антонія та церква св. Ірени – найдавніша християнська святиня в Стамбулі.

 

Мандруючи далі на територію Центральної Туреччини, потрапляєш в якийсь наче химерний світ. Природа за багато тисячоліть натворила тут чудернацьких стовпів у вигляді грибочків і якщо ви їх побачите, неодмінно виникне запитання: що це за дивні отвори в тих стовпах? А це ніщо інше, як двері або вікна (що, зрештою, одне і те ж) у келіях перших монахів-пустельників.

У Каппадокії є навіть ціла долина, яку називають «долиною монахів», де є своя келія-каплиця, куди аскети збиралися один раз у році на Великдень для спільної молитви. А містечко Гюреме з його комплексом старовинних печерних храмів, келій і навіть навчальних закладів називають музеєм під відкритим небом. Хоча хай так вважають представники інших релігій. Для християн це справді неймовірне місце паломництва, де можна і помолитися, і довідатися неймовірно цікаву історію розвитку християнства та й просто насолодитися красою Божої природи, яка тут неймовірна і неповторна.

 

Останнім штрихом, яким Каппадокія «бере» назавжди – повітряні кулі. Щоранку на світанку, коли небо розфарбовується першими барвами сходу сонця, вся Каппадокія перетворюється на казку. Від одного краю до іншого небо палахкотить повітряними кулями різноманітних кольорів і величин (хоча насправді ті, що дальше, виглядають менші). Це атракція не з дешевих, але я знала, що коли не спробую, чутиму докори сумління все життя. Тепер докорів не чую, але спокійно заявляю (щоб не думали, що це це просто проплачена рекламна стаття): це факультатив можна спокійно пропустити.

Але не можна проспати світанку, щоб просто піднятися на найближчий у містечку холм і звідтам подивитися на це неймовірне видовище. Тому обов’язково візьміть у наплічник гарну сукню і зарядне до фотоапарата. Кадри будуть наче з обкладинки журналу!

Не знаю, куди ще вас повезуть в паломництві «Каппадокія та Стамбул – раннє християнство», але цих аргументів мало б бути більш ніж достатньо, щоб взяти в ньому участь. Краще жаліти про те, що зробив, аніж про те, чого не зробив. А тих, хто жалів, що поїхав в паломництво у Туреччину, тим паче з «Рафаїлом», я ще не зустрічала.

Автор тексту: Марія Чигінь