Будівельник, реставратор, письменник, мистецтвознавець, збирач творів сакрального мистецтва, лижник-аматор – все це про одну особу – отця Севастіяна Дмитруха, який вже багато років працює над створенням у Львові музею  митрополита Андрея Шептицького, але це тільки одна з багатьох ніш його діяльності.

Все, що ви раніше знали про священиків чи ченців, забудьте. Отець Севастіян у свої шістдесят з хвостиком так і сипле різними історіями, жартами, любить спорт і називає себе авантюристом, бо так життя цікавіше. Він належить до священиків катакомбної Церкви, адже вступив до монастиря ще далекого 1978 року.

«Я вже не є такий старий, як давній», – сміється отець Севастіян.

Ще до того, як стати ченцем, він працював будівельником, та і після вступу в монастир продовжував працювати на будові. Тож згодом усі ці знання і навички йому знадобилися після виходу Церкви з підпілля і відбудови монастирів та церков.

Отець Севастіян зізнається, що п’ять років зміг приховувати від своєї дуже суворої мами, що пішов у монастир.

«У 23 я пішов до монастиря. П’ять років мама не знала, думала, що хлоп поїхав мізками. Колись ходив на танці, на кавалєрку, а тепер приїде додому, пооре, покосить, пожне і поїде. А що я робив у Львові, мама не знала. Казав: «Що я там на танці буду йти, щоб мені діти мешти топтали? Я собі вдома посиджу». Певно, щось підозрювали», – сміється ієромонах.

Вчилися семінаристи, зрозуміло, у підпільній семінарії.


«Це було по світських квартирах. Приходили до знайомих людей, вони нам давали кімнату, нас могло бути 4-5 студентів і той, хто читав лекції. Нам готували обіди. А потім – на екзамен до владики митрополита Стернюка. На Професорській колонії жили такі Кучкули, дітей в них не було. Там ми екзамени здавали. Боюся кагебістів, боюся митрополита. Які екзамени? Боюся, щоб за владикою не прийшли кагебісти», – розповідає про свої семінарські роки отець Севастіян.

Цікавимося, чи владика був суворим екзаменатором?

«Ні, то була людина великого люблячого серця. Перший раз я свого владику бачив у Львівській філармонії. Я любив на концерти ходити, а вже був у монастирі. Якось настоятель мене питає, де я був. Кажу, що ходив на концерт у філармонію. «Ну то добре», – каже настоятель. Іншого разу кажу, що ходив у кіно. А питається, який фільм був. Кажу: «Спати з чужою жінкою добре». А він каже: «Ого!» – «Отче, там не було нічого грішного, то тільки агітація, а фільм високоморальний». Як я йому розказав, то він каже: «Скажи іншим, нехай йдуть і подивляться». Було досить цікаво. Церква жила, хоч і була у підпіллі», – продовжує отець.

Отця Севастіяна владика Стернюк висвячував на диякона на вулиці Любінській напередодні радянського дня перемоги. А висвячення на священика відбулося напередодні Нового року – 30 грудня 1984 року – у Бірках, в третій годині ночі.

«Мені тоді було цікаво воювати з радянською імперією. Вони мене бояться», – далі веде отець Севастіян.

У часи підпілля священики приховували свій сан, відкрито не служили Служби Божі, бо ризикували не тільки бути заарештованими, а  накликати біду на своїх близьких та рідних.

«Я вдома мав тільки звичайну склянку для вина – це була моя чаша, з якою я служив щодня Літургії. Потир стояв зі всіма склянками, і я знав, що це є чаша. А коло нього тарілочка – це був діскус. Я боявся щось тримати. З іншого боку, то і не дуже так боявся, бо належу до таких авантюристів. В радянські часи я збирав дітей і катехизував. Ми їхали в гори, у Яремче, до такої гуцулки Анни Гнатючки. Їй казав йти на сусіди, а ми на стриху, по кімнатах. Я мав не раз по 30-40 дітей. Сестри монахині варили їсти, а я на плечах носив, бо тоді авта ще не мав.  За той час з тих дітей я виховав 15 священиків. Ректор семінарії – мій вихованок. Коли тільки церква вийшла з підпілля, то я відразу 6 хлопців послав до малої семінарії до Риму вчитися. П’ятеро з них висвятилися на священиків. З них один зробив докторат з біблістики», – з гордістю розповідає отець.

Так само за радянських часів отець Севастіян мав за обов’язок раз на місяць їхати до Києва і там відправляти Служби Божі.

«Там я мав спільноту до 40 людей, які приходили на Літургію. У Биківні, де є той меморіал, напроти нього жив інженер, його дружина-вчителька та три їхні дочки. Згодом він став священиком, одна дочка пішла в монастир. Я в них кожного місяця служив Літургію. Приходило 30-40 осіб рано в неділю на Службу Божу. То була моя місія в Києві», – розповідає священик.

«І ніхто не заклав?» – цікавимося.

«Ні, але одного разу я таки тікав від кагебістів. То був Страсний четвер. Прийшли кагебісти на перевірку, а я в хаті. І як втікати? Кажу: «Я через вікно?» – «Та куди?» – «Ні, мене ніхто не дожене, я перше місце в армії мав з бігу». А квартира була біля летовища. І я скочив через вікно. До речі, поліцай бачив, але він зробив крок вперед, щоб не бачити. Навіть серед тих радянських міліціонерів були свої люди. Я як побіг, то спинився аж коло Привокзального базару, бо там є багато людей, ніби йду купувати сало», – сміється отець Севастіян.

1986 року архімандрит Унівської Лаври призначив отця Севастіяна своїм намісником. Тоді йому виповнилося заледве 28 років. Ченцю довелося засукати рукави і братися до відновлення монастиря, який радше нагадував руїну. «Я дві каденції був ігуменом в студитів. На мою долю випала реставрація Святоуспенської Унівської Лаври з 1990 року», – розповідає монах.

Із приходом радянської лаври 1944 року у Свято-Успенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для духовенства, яке не визнало російське православ’я. Розписи в храмі були забілені, просто посеред церкви спалювали церковні та богослужбові книги, іконостас. Були сплюндровані і знищені надгробки. Потім, до приходу монахів-студитів, у монастирі містилася психлікарня.

«Я відреставрував Унівську Лавру, монастир у Городку. Там була страшна руїна – в деяких місцях не було мурів до фундаменту. До речі, францисканський монастир у Городку, який XVI століття, названий Грудек Ягелонський, збудований на фундаментах княжої церкви. Нині тут є Преображенська церква. Я сам з Городоцького району і мені на тому дуже залежало. У Зарваниці збудував великий будинок, потім там збудували церкву біля того будинку на горі. Купив відпочинковий будинок, де проводимо катехизацію і реколекцію для дітей – у самому центрі Яремче. Це велика стара польська вілла з гектаром землі. То було ще у 90-их роках, коли ходили «рускі» рублі. Я позичив гроші і купив будинок за 280 тисяч рублів. Так що я трохи зробив для своєї церкви і дуже з того щасливий. А найважніше і найцікавіше, як збирав ікони. День і ніч їздив. Знаю, де я взяв кожну ікону: котра була на горищі, котра – на дзвіниці, на якій було сміття, де пили горілку. За радянських часів здебільшого збирав речі митрополита Андрея. Їх мали монахи, монашки, світські люди. Як я приходив, то питав, чи щось є. А монахиня, така вже старша, каже: «Зараз принесу». Диб-диб і дивлюся тягне валізку. Відкриває, а там одяг, сорочки, все попрасоване, складене. «То їх ексцеленції», – каже монашка. «Ви де взяли?» – питаю. «Зібрали, нам дали», – відповідає монашка. А та валізка більша від монахині», – розказує отець.

Ховати речі здебільшого доводилося по людях, коли ж церква вийшла з підпілля, отець Севастіян почав їздити в експедиції.

«Чому я почав їздити? 18 грудня 1984 року в моє село Добряни приїхала міліція на вантажівках. Вони оточили церкву і все, що там було, звалили на вантажівки. Одну спровадили в село Дубаневичі Городоцького району, а другу – в Городок. Звалили все то в дзвіниці церкви Івана Хрестителя. Такі атентати совєти робили досить часто. Люди плакали, але не могли врятувати. Я знав про такі вандальні вчинки радянської влади. І коли церква вийшла з підпілля, я почав шукати ікони з свого села. Часом коли їхав в експедиції, – а німці мені подарували такого мікробуса, в якому я повідкручував сидіння, – привозив за раз по 50-70 експонатів. Монахи-студити казали: «Наш ігумен поїхав мізками. Всякі шмати, дошки, все звозить». Всі коридори були закладені в монастирі експонатами. Потім мені прийшли на допомогу Ірина Пономаренко, Скрентовичі, Вуйцик, Михайло Мовчан. Вони допомагали проводити консервацію. Я з цим вперше стикнувся. Почав слухати, що ці мудрі люди говорять, і вчитися. То нині, коли я щось розказую, то мене питають, де я закінчив мистецтвознавство. Відповідаю: «З тими мудрими людьми».

Донині маю протоколи, як виїжджали в експедиції до Унева Могитич, Вуйцик, Возницький, як провадити реставрацію лаври. То виїжджали по 10-15 людей і писали протоколи. Тому, мабуть, я сьогодні й очолюю комісію сакрального мистецтва Львівської митрополії. Коли я з Возницьким зустрівся, то він мені каже: «Отче, ви мені конкурент, бо ми, музейники, вже перестали їздити, люди нам нічого не дають, а дають священикам». І я почав їздити. Приїхав у село Верен Миколаївського району, бо там була різьба – вирізьблений митрополит Андрей. Але священик не хотів дати. Натомість ми поїхали в Крупське, де був цілий іконостас. А там дерев’яну церкву розібрали і збудували кам’яну, їм той іконостас не пасував. Люди тримали його на горищі. Священик каже: «Хочете? То беріть. Але щось нам заплатіть». Я торгувався, торгувався, зрештою дав мільйони купонів і іконостас забрав.

А за іконостасом я приїхав у цивільному, без ряси, було літо. Біла сорочка, я мав чорну довгу бороду, волосся кучеряве. Мене тоді називали циганом. Після того, як я забрав іконостас, до тих людей приїхав Возницький. Він питається, а де той гарний іконостас? А селяни і кажуть, що приїхав якийсь єврей з Києва і забрав.  Я зустрівся з Возницьким, а він розповідає: «Отче, як шкода! То був такий шедевр. Чому ви не поїхали і не забрали?» – «А хто забрав?» – «Кажуть, якийсь єврей з Києва». – «Пане Возницький, та то я», – сміється отець Севастіян, згадуючи давню історію іконостасу, який сьогодні можна побачити у храмі священномученика Климентія Шептицького.

Збір творів сакрального мистецтва, які згодом мають стати частиною експозиції майбутнього музею митрополита Андрея Шептицького – справа не з дешевих. Отець Севастіян для цього влаштовує великодні і різдвяні ярмарки.

«Знаєте, на чому я заробив на великодньому базарі? На хроні! Привіз від сестри п’ять мішків хрону, закликав двох парафіянок, вони то помили, почистили, а потім ми помололи на комбайні, додали бурякового соку і прошу – розбирали як гарячі пиріжки», – ділиться досвідом настоятель храму.

Всі ці гроші планує вкласти у майбутній музей. Отець жартує, що йому нічого не треба, бо живе при комунізмі: у монастирі має келію, де завжди є миска зупи.

«Хрін продаю, в Європі на блошиних ринках щось купую, приводжу сюди. На кожен товар є свій купець.  З вертепом ходимо колядувати – за 2 дні 50 тисяч заробимо. Я за головного звіздаря», – прожує отець Севастіян.

Зізнається. Що навіть не знає, скільки вклав у порятунок ікон вже коштів, але зберігає всі свої записники.

«Маю їх в бібліотеці. Коли піду на пенсію,то буду сидіти і рахувати, скільки я вклав грошей у порятунок тих ікон», – сміється настоятель.

Отець Севастіян свого часу зміг привезти чимало творів сакрального мистецтва з Росії, Європи і навіть Америки. Зізнається, що справжні скарби можна знайти і на блошиних ринках, і в крамничках, куди звозять все після смерті власника.

«Якось купив у Німеччині картину за 250 євро. Ми сіли з колєгою подивитися в інтернеті, що то за твори, а він каже: «Севастіяне, сядь, хочу тебе привітати» – «З Чим?» – «Ти мільйонер!» Стартова ціна цього автора на аукціоні – 500 тисяч», – сміється отець.

І додає, що чим би не займався, робить це на повну силу: чи то створює музей, чи то реставрує лавру, чи то їздить на авто або на лижах. Отець Севастіян, власне, дуже тішиться, що розпочався лижний сезон, бо навіть є членом команди лижників, а коли випадає нагода, то їде у Буковель.

«Я перший сідаю на лавку підйомника і їжджу до останнього. Це найкращий відпочинок», – завершує свою розповідь Отець Савестіян.

Нині для священика головною справою залишається створення музею митрополита, якого люди, знайомі з Андреєм Шептицьким особисто, вважали святим.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Джерело: ДивисьINFO

Читайте також

Липень 10, 2019 

1 вересня відбудеться всенародне паломництво до собору Святої Софії у Римі з нагоди його 50-річчя

Головний храм УГКЦ за кордоном, прокатедральний собор Святої Софії в Римі, цього року святкує ювілей 50-річчя з дня освячення. Центральною…

Травень 24, 2019 

Варто пам’ятати, коли їдемо в автобусі!

  У салоні автобуса заборонено перевозити дорожні сумки, валізи та інший габаритний багаж; На верхніх поличках у салоні автобуса не…

Квітень 18, 2019 

Пізнати себе. Як підготуватись до паломництва

Аби мандрівка принесла радість, потрібно подбати як про духовні, так і про практичні речі. Люди, які брали участь у паломництвах,…

Квітень 9, 2019 

Зі Львова в Ізраїль. Як потрапити у місце зустрічі трьох релігій

Вже у травні паломницький центр «Рафаїл» відправиться у мандрівку Святою Землею. Але це буде нестандартна програма. Цього разу паломникам пропонують,…

Березень 21, 2019 

Святі сходи без дерев’яної обшивки вперше за 300 років можна буде побачити цього квітня

Уперше за 300 років можна буде побачити Святі сходи без дерев’яної обшивки. Цю унікальну реліквію привезла до Рима свята Єлена….

Березень 11, 2019 

Послання Папи Франциска на Великий Піст 2019

У вівторок, 26 лютого 2019 р., у Ватикані представлено Послання Святішого Отця на Великий Піст «Бо створіння очікує нетерпляче виявлення…