Висвячення на диякона – це завжди неабияка подія, не зважаючи на те, що це лише перший ступінь в Таїнстві священства. Перейдено цей рубіж, цю сторону вівтаря – від мирянина,  до священнослужителя. Щобільш захоплює, коли це свячення відбувається в 40 років…

Саме така урочистість зібрала одного червневого недільного ранку повну церкву людей. Андрій Делісандру, з яким не так давно мала нагоду розмовляти як із директором Паломницького центру «Рафаїл», сьогодні вже отець-диякон.

 

Історія одного покликання

– Отче-дияконе, чи ви вже звикли, що це до вас так звертаються?

– Ні, ще не звик. Але вже відгукуюсь (сміється)

– Мабуть, у вас цікава історія покликання, якщо в 40 років ви вперше прийняли дияконський сан..

– Я дуже хотів стати священиком ще від 12 років. В 11 класі школи і я, і все моє оточення були переконані, що я стану священиком. Тоді були шанси отримати стипендію від Фундації Івана Павла ІІ, що давала можливість вивчати теологію в Католицькому Університеті в Любліні. В університеті вчилися світські теологи: дівчата і хлопці. На той час багато моїх товаришів, з якими ми разом прислуговували в Церкві, подавали документи до Стемфордської семінарії в США. Але з огляду на мій вік – а мені тоді було неповних 16 років – мені радили вступати до Польщі. Пригадую, я ще не мав тоді паспорта і подавав свідоцтво про народження, що для поляків було трохи шоком.

Завершуючи теологію, я мав пропозицію писати докторат, але вибрав другу освіту – психологію. Всього я вчився 10 років стаціонарно і зараз є магістром теології та психології. Тож моя формація трохи нестандартна, бо все-таки в семінарії готують до священства більш ґрунтовно, а мені трохи бракує компетенції в літургічних аспектах. Тобто в свої 40 років я знаю Літургію з іншої сторони вівтаря, як мирянин. Хоч її суть та сама, але аспект обрядовості інший.

– Але після закінчення навчання, ваше життя повернуло в зовсім інше русло…

– Так, моє покликання розвивалось такими «хвилями». Були періоди криз і моментів, коли я вже ставив на цьому крапку. Яку Бог потім виправляв на кому.

Колись я мав розмову з тодішнім ректором Львівської семінарії о. Богданом Прахом, згодом його замінив бл. Святослав Шевчук, які відчували, що важливою є програма пізніх покликань. Було багато чоловіків, які були в схожій ситуації, як моя. Більшість мали завершену богословську освіту і відчували покликання до священства. Тож семінарія в особі цих двох ректорів розпрацювала таку програму, яку перейняли й інші ректори.

Але в мене на той час була сім’я, дворічна дитина, потім очікували другу, третю дитину, бабці поруч не було, і я розумів, що моя поміч є важлива і першочерговий обов’язок – дбати по сім’ю. Я ще подумав, може така Божа воля і це не для мене…

– Коли ж стався цей переломний момент?

– Якось ми з родиною поїхали до Америки, просто як відвідувачі. Я їздив до Америки ще зі студентських часів, і, мабуть, після України – це друга країна, яку я трохи відчуваю. Отець Микола, парох із Чикаго, запропонував допомогти там вести біблійний гурток. Я був не дуже готовий, бо в Паломницькому центрі звик до інших служінь, але маючи досвід ігнатіянських медитацій Святого Письма, я запропонував вести зустрічі саме таким чином. Тож, представиши методику, ми вирішили роздумувати над недільним Євангелієм і мали домашні завдання. Треба було медитувати всім, а значить і мені. І таким чином, в роздумах над Біблією, Бог почав до мене промовляти. Він дивував мене не так тим, що Він говорив мені, як тим, що показував мені мої прагнення, те, що в моєму серці. Це теж був процес, але так моє прагнення стати священиком відродилося. В бурхливих обставинах життя я просто не помічав цього. Це як в горнятку з чаєм – поки ти його калатаєш, не бачиш, що там всередині, а коли все опало, то можна розгледіти листя на дні. В Україні, у вирі виконання різних обов’язків, я не мав часу і можливості замислитись, що в мене всередині.

Я побачив, що в моєму житті був Бог, але не першорядним. Бо ще була сім’я, робота, родина, добробут, Україна… Серед цього теж Бог. Але я зрозумів, що це не було добре, адже «любити Його всім серцем, душею, розумом та силою» – це поставити Його на перше місце. А я в житті трохи бігав за вітром. Цікаво, що коли я в молодому віці думав про священство, то уявляв, як буду спасати чи навертати людей. Наголос був на мені і на людях, а не на Христі.

Під впливом читання св. Письма я помічав також зміни в своїй родині: ми почали більше молитися і менше сваритися, я частіше з дітьми говорив про Бога. І тоді я вирішив за це боротися – відпустити другорядні справи, а боротися за те, що справі першочергове – мої відносини з Богом.

– Оскільки у вас є сім’я, то рішення про розвиток вашого покликання було не лише вашим?

– З покликанням завжди є так: спочатку ти узгоджуєш це з Богом – чи справді ти відчуваєш поклик. Потім, у випадку одруженої людини, твоя дружина має дати письмову згоду, що вона погоджується на твоє свячення. І лиш тоді, коли ще Церква підтверджує твоє покликання – тебе висвячують.

Ми разом з сім’єю за це молилися. Але не за те, щоб я став священиком, а щоби розпізнати Божу Волю. Тож я дякую насамперед своїй дружині, яка підтримала мене на тій життєвій дорозі, а також дітям, які це прийняли.

На початку моїй Христі, як і мені самому, це було важко прийняти. Вона казала, що не виходила заміж за священика. Я їй неодноразово говорив: «Ти маєш повне право відмовити!» Адже Бог не є той, Хто силує, нагинає чи робить проти волі моєї дружини чи будь-кого. Я відчував запрошення до священства як певну пораду. Я розумів, що Бог мене любить, цінує і рекомендує стати священиком. Але якщо я не хочу – не мушу. Я все одно залишатимусь любленим і важливим. Проте для мого спасіння і спасіння моєї родини, так буде краще…

– Які ви вже бачите плоди того, що ви стали дияконом?

– Зараз у мене, як вже в духовної особи, є багато «привілеїв». Наприклад, як мирянин з огляду на свою роботу, я не боровся щоб щодня бути присутнім на Літургії, а зараз я маю такий «привілей»! Я маю час на довшу молитву, я почав витягувати книжки, побував на 30-денних ігнатіянськихре колекціях. Ці обов’язки стали для мене тим «любим ярмом», яке я мушу нести.

Мої діти тепер теж по-іншому реагують на заклик прислуговувати. Колись не хотіли, а тепер самі пропонують. Старший Марко каже, що буде свічку тримати, Роман каже, що хоче стати священиком, а донька, що буде співати. І коли я вчився співати єктенії, вона мені підспівувала. Я не вважаю, що завжди буде так добре, натхненно, будуть і кризи, але з Богом – це точно дорога спасіння.

Тож, повертаючись до теми покликання, в моєму випадку не все було так легко, бо я не хотів, щоби моє священство звершилося коштом моєї родини. Тому я думав і радився, як мав би виглядати перебіг моєї формації, щоб моя дружина і діти не мали відрази до Церкви, яка у них «забрала» мене. Тому я вдячний владикам, які це розуміли і багато мого навчання зарахували з теологічних студій в Любліні.

– Я вас знаю, як директора Паломницького центру, а також мені відомо, що ви відповідали й за інші великі проекти. Як вам вдалося відпустити те, для чого ви працювали роками?

– Коли ти бачиш щось дуже вартісне, яке важливе для тебе, це не так тяжко. Скажімо, в 20 років ти дивишся навколо і бачиш стільки гарних дівчат! Але коли ти закохуєшся в якусь одну, з якою вирішуєш будувати стосунки далі, то всі решта втрачають таке значення. Так само і тут. Тому я не можу сказати, що мені було важко відпустити свою роботу. Причому я знаю, що залишив «Рафаїл» на справді хорошу команду.

– Яке значення зіграв «Рафаїл» у вашому покликанні?

– Дуже велике. Я зустрів там багато чудових священиків, я їздив у прощі, де приступав до сповіді та причастя, я дізнавався щось нове, щось перечитував. Це теж була свого роду формація. Я не впевнений, чи це покликання би в мені визріло, якби я працював не в церковному середовищі, а скажімо, десь на заводі…

 

– Чого ви чекаєте у майбутньому?

– Це буде новий етап. Я не знаю, що мене і мою родину чекає, ми їдемо, але не знаємо ні де будемо жити, ні куди мене поставлять служити… Ти маєш щось почати без досвіду священичого життя. Це виклик і для мене, і для єпархії. До того ж у нас тут було дуже налагоджене життя: школа, гуртки, тощо. Тобто в будь-якому разі – дадуть нам візу в США чи ні – це буде для нас жестом віри.

– А які враження від дияконських свячень?

– Я дуже вдячний владиці Венедикту, який казав, що було б добре, аби я мав свячення тут. Бо дуже багато важливих для мене людей не змогли б поїхати для цього до Америки. Тут мої друзі, родина, однокурсники, працівники «Рафаїла», всі, які за мене вболівали, були присутні в неділю на свяченнях. Це для мене дуже важливо.

– Ваші побажання всьому «Рафаїлу» працівникам і паломникам?

– Для працівників я б побажав, щоби основним пріоритетом в роботі була євангелізація і щоб Бог – Ісус Христос був на першому місці. А для паломників, які думають, що шукають Бога, –просто на Нього відкритися. Бо так насправді це Він завжди шукає людину. В принципі, паломництво для спасіння не обов’язкове, але корисне. Для людей вартісними є добрі взаємини з Богом, з самим собою та з іншими людьми. Про все інше на смертному ложі ніхто не жаліє. Варто інвестувати в те, що насправді цінне.

Розмовляла Марія Чигінь