Висвячення на диякона – це завжди неабияка подія, не зважаючи на те, що це лише перший ступінь в Таїнстві священства. Перейдено цей рубіж, цю сторону вівтаря – від мирянина,  до священнослужителя. Щобільш захоплює, коли це свячення відбувається в 40 років…

Саме така урочистість зібрала одного червневого недільного ранку повну церкву людей. Андрій Делісандру, з яким не так давно мала нагоду розмовляти як із директором Паломницького центру «Рафаїл», сьогодні вже отець-диякон.

 

Історія одного покликання

– Отче-дияконе, чи ви вже звикли, що це до вас так звертаються?

– Ні, ще не звик. Але вже відгукуюсь (сміється)

– Мабуть, у вас цікава історія покликання, якщо в 40 років ви вперше прийняли дияконський сан..

– Я дуже хотів стати священиком ще від 12 років. В 11 класі школи і я, і все моє оточення були переконані, що я стану священиком. Тоді були шанси отримати стипендію від Фундації Івана Павла ІІ, що давала можливість вивчати теологію в Католицькому Університеті в Любліні. В університеті вчилися світські теологи: дівчата і хлопці. На той час багато моїх товаришів, з якими ми разом прислуговували в Церкві, подавали документи до Стемфордської семінарії в США. Але з огляду на мій вік – а мені тоді було неповних 16 років – мені радили вступати до Польщі. Пригадую, я ще не мав тоді паспорта і подавав свідоцтво про народження, що для поляків було трохи шоком.

Завершуючи теологію, я мав пропозицію писати докторат, але вибрав другу освіту – психологію. Всього я вчився 10 років стаціонарно і зараз є магістром теології та психології. Тож моя формація трохи нестандартна, бо все-таки в семінарії готують до священства більш ґрунтовно, а мені трохи бракує компетенції в літургічних аспектах. Тобто в свої 40 років я знаю Літургію з іншої сторони вівтаря, як мирянин. Хоч її суть та сама, але аспект обрядовості інший.

– Але після закінчення навчання, ваше життя повернуло в зовсім інше русло…

– Так, моє покликання розвивалось такими «хвилями». Були періоди криз і моментів, коли я вже ставив на цьому крапку. Яку Бог потім виправляв на кому.

Колись я мав розмову з тодішнім ректором Львівської семінарії о. Богданом Прахом, згодом його замінив бл. Святослав Шевчук, які відчували, що важливою є програма пізніх покликань. Було багато чоловіків, які були в схожій ситуації, як моя. Більшість мали завершену богословську освіту і відчували покликання до священства. Тож семінарія в особі цих двох ректорів розпрацювала таку програму, яку перейняли й інші ректори.

Але в мене на той час була сім’я, дворічна дитина, потім очікували другу, третю дитину, бабці поруч не було, і я розумів, що моя поміч є важлива і першочерговий обов’язок – дбати по сім’ю. Я ще подумав, може така Божа воля і це не для мене…

– Коли ж стався цей переломний момент?

– Якось ми з родиною поїхали до Америки, просто як відвідувачі. Я їздив до Америки ще зі студентських часів, і, мабуть, після України – це друга країна, яку я трохи відчуваю. Отець Микола, парох із Чикаго, запропонував допомогти там вести біблійний гурток. Я був не дуже готовий, бо в Паломницькому центрі звик до інших служінь, але маючи досвід ігнатіянських медитацій Святого Письма, я запропонував вести зустрічі саме таким чином. Тож, представиши методику, ми вирішили роздумувати над недільним Євангелієм і мали домашні завдання. Треба було медитувати всім, а значить і мені. І таким чином, в роздумах над Біблією, Бог почав до мене промовляти. Він дивував мене не так тим, що Він говорив мені, як тим, що показував мені мої прагнення, те, що в моєму серці. Це теж був процес, але так моє прагнення стати священиком відродилося. В бурхливих обставинах життя я просто не помічав цього. Це як в горнятку з чаєм – поки ти його калатаєш, не бачиш, що там всередині, а коли все опало, то можна розгледіти листя на дні. В Україні, у вирі виконання різних обов’язків, я не мав часу і можливості замислитись, що в мене всередині.

Я побачив, що в моєму житті був Бог, але не першорядним. Бо ще була сім’я, робота, родина, добробут, Україна… Серед цього теж Бог. Але я зрозумів, що це не було добре, адже «любити Його всім серцем, душею, розумом та силою» – це поставити Його на перше місце. А я в житті трохи бігав за вітром. Цікаво, що коли я в молодому віці думав про священство, то уявляв, як буду спасати чи навертати людей. Наголос був на мені і на людях, а не на Христі.

Під впливом читання св. Письма я помічав також зміни в своїй родині: ми почали більше молитися і менше сваритися, я частіше з дітьми говорив про Бога. І тоді я вирішив за це боротися – відпустити другорядні справи, а боротися за те, що справі першочергове – мої відносини з Богом.

– Оскільки у вас є сім’я, то рішення про розвиток вашого покликання було не лише вашим?

– З покликанням завжди є так: спочатку ти узгоджуєш це з Богом – чи справді ти відчуваєш поклик. Потім, у випадку одруженої людини, твоя дружина має дати письмову згоду, що вона погоджується на твоє свячення. І лиш тоді, коли ще Церква підтверджує твоє покликання – тебе висвячують.

Ми разом з сім’єю за це молилися. Але не за те, щоб я став священиком, а щоби розпізнати Божу Волю. Тож я дякую насамперед своїй дружині, яка підтримала мене на тій життєвій дорозі, а також дітям, які це прийняли.

На початку моїй Христі, як і мені самому, це було важко прийняти. Вона казала, що не виходила заміж за священика. Я їй неодноразово говорив: «Ти маєш повне право відмовити!» Адже Бог не є той, Хто силує, нагинає чи робить проти волі моєї дружини чи будь-кого. Я відчував запрошення до священства як певну пораду. Я розумів, що Бог мене любить, цінує і рекомендує стати священиком. Але якщо я не хочу – не мушу. Я все одно залишатимусь любленим і важливим. Проте для мого спасіння і спасіння моєї родини, так буде краще…

– Які ви вже бачите плоди того, що ви стали дияконом?

– Зараз у мене, як вже в духовної особи, є багато «привілеїв». Наприклад, як мирянин з огляду на свою роботу, я не боровся щоб щодня бути присутнім на Літургії, а зараз я маю такий «привілей»! Я маю час на довшу молитву, я почав витягувати книжки, побував на 30-денних ігнатіянськихре колекціях. Ці обов’язки стали для мене тим «любим ярмом», яке я мушу нести.

Мої діти тепер теж по-іншому реагують на заклик прислуговувати. Колись не хотіли, а тепер самі пропонують. Старший Марко каже, що буде свічку тримати, Роман каже, що хоче стати священиком, а донька, що буде співати. І коли я вчився співати єктенії, вона мені підспівувала. Я не вважаю, що завжди буде так добре, натхненно, будуть і кризи, але з Богом – це точно дорога спасіння.

Тож, повертаючись до теми покликання, в моєму випадку не все було так легко, бо я не хотів, щоби моє священство звершилося коштом моєї родини. Тому я думав і радився, як мав би виглядати перебіг моєї формації, щоб моя дружина і діти не мали відрази до Церкви, яка у них «забрала» мене. Тому я вдячний владикам, які це розуміли і багато мого навчання зарахували з теологічних студій в Любліні.

– Я вас знаю, як директора Паломницького центру, а також мені відомо, що ви відповідали й за інші великі проекти. Як вам вдалося відпустити те, для чого ви працювали роками?

– Коли ти бачиш щось дуже вартісне, яке важливе для тебе, це не так тяжко. Скажімо, в 20 років ти дивишся навколо і бачиш стільки гарних дівчат! Але коли ти закохуєшся в якусь одну, з якою вирішуєш будувати стосунки далі, то всі решта втрачають таке значення. Так само і тут. Тому я не можу сказати, що мені було важко відпустити свою роботу. Причому я знаю, що залишив «Рафаїл» на справді хорошу команду.

– Яке значення зіграв «Рафаїл» у вашому покликанні?

– Дуже велике. Я зустрів там багато чудових священиків, я їздив у прощі, де приступав до сповіді та причастя, я дізнавався щось нове, щось перечитував. Це теж була свого роду формація. Я не впевнений, чи це покликання би в мені визріло, якби я працював не в церковному середовищі, а скажімо, десь на заводі…

 

– Чого ви чекаєте у майбутньому?

– Це буде новий етап. Я не знаю, що мене і мою родину чекає, ми їдемо, але не знаємо ні де будемо жити, ні куди мене поставлять служити… Ти маєш щось почати без досвіду священичого життя. Це виклик і для мене, і для єпархії. До того ж у нас тут було дуже налагоджене життя: школа, гуртки, тощо. Тобто в будь-якому разі – дадуть нам візу в США чи ні – це буде для нас жестом віри.

– А які враження від дияконських свячень?

– Я дуже вдячний владиці Венедикту, який казав, що було б добре, аби я мав свячення тут. Бо дуже багато важливих для мене людей не змогли б поїхати для цього до Америки. Тут мої друзі, родина, однокурсники, працівники «Рафаїла», всі, які за мене вболівали, були присутні в неділю на свяченнях. Це для мене дуже важливо.

– Ваші побажання всьому «Рафаїлу» працівникам і паломникам?

– Для працівників я б побажав, щоби основним пріоритетом в роботі була євангелізація і щоб Бог – Ісус Христос був на першому місці. А для паломників, які думають, що шукають Бога, –просто на Нього відкритися. Бо так насправді це Він завжди шукає людину. В принципі, паломництво для спасіння не обов’язкове, але корисне. Для людей вартісними є добрі взаємини з Богом, з самим собою та з іншими людьми. Про все інше на смертному ложі ніхто не жаліє. Варто інвестувати в те, що насправді цінне.

Розмовляла Марія Чигінь

Читайте також

Квітень 18, 2019 

Пізнати себе. Як підготуватись до паломництва

Аби мандрівка принесла радість, потрібно подбати як про духовні, так і про практичні речі. Люди, які брали участь у паломництвах,…

Квітень 9, 2019 

Зі Львова в Ізраїль. Як потрапити у місце зустрічі трьох релігій

Вже у травні паломницький центр «Рафаїл» відправиться у мандрівку Святою Землею. Але це буде нестандартна програма. Цього разу паломникам пропонують,…

Березень 21, 2019 

Святі сходи без дерев’яної обшивки вперше за 300 років можна буде побачити цього квітня

Уперше за 300 років можна буде побачити Святі сходи без дерев’яної обшивки. Цю унікальну реліквію привезла до Рима свята Єлена….

Березень 11, 2019 

Послання Папи Франциска на Великий Піст 2019

У вівторок, 26 лютого 2019 р., у Ватикані представлено Послання Святішого Отця на Великий Піст «Бо створіння очікує нетерпляче виявлення…

Лютий 27, 2019 

Папа Бенедикт XVI: «Я щоденно молюся за Україну»

Учора, 26 лютого 2019 року, у Ватикані папа-емерит Бенедикт XVI прийняв у своєму помешканні монастиря Mater Ecclesiae Блаженнішого Святослава Шевчука….

Лютий 20, 2019 

Устами Жасінти говорить істина

Читаючи біографії дітей, яким 100 років тому об’явилася Діва Марія в Фатімі, мимоволі дивуєшся їх простоті, мудрості, жертовності та доброті….